До 70-річчя Василя Стуса
У січні великому українському поетові виповнилося б 70. За своїм стражденним життєвим шляхом Василь Стус — поет у терновому вінку — нагадує і національного пророка Тараса Шевченка,і світового пророка — Божого сина — Ісуса Христа… Ті самі страждання і передчасна смерть в ім’я національної справедливости і Божої правди! Людоненависницька система переслідувала всіх, хто був з нею не згодний, а фізично знищувала саме тих, хто був для неї найнебезпечнішим. Саме такими, особливо небезпечними для неї, і були Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Алла Горська та інші. Василь СТУС був лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури.
Долаючи сильний спротив влади, українській громадськості вдалося забрати із пермського табору прах Стуса, Литвина, Тихого, перевезти в Україну та поховати восени 1989 року на Байковому цвинтарі… Похорон героїв став справжнім викликом репресивній системі КДБ, повз приміщення якого і пройшла величезна похоронна процесія. Василь Стус писав в одному із своїх прекрасних віршів: «Народе мій! До тебе я ще верну…» І він повертається: як геніальний поет — у підручники з української літератури та як дисидент-правозахисник — на сторінки історії України… І як великий син України — в народну пам’ять.
На превеликий жаль, 70-річний ювілей поета пройшов дуже скромно, якщо не сказати більше. Провідати совість української нації на Байковому кладовищі прийшла невелика делегація на чолі зі співкамерником Стуса Василем Овсієнком та сином поета — Дмитром. І, на превеликий подив, навіть на другий день, після вечірнього сюжету телеканалу «1+1», ніхто з державних чільників, та й з письменницької громади також, не прийшов провідати могилу Стуса і його побратимів. Лише червоні кетяги калини сиротливо жаріли на зимовому снігу на хрестах Стуса, Литвина і Тихого…
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
(за матеріалами Інтернет-видань)
Як добре, що смерті не боюсь я
Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь
СТУС Василь Семенович - видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, член Української Гельсінкської групи (УГГ). Народився 08.01.1938 р. в с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл.
1938 сім’я Василя Стуса, рятуючись від „розкуркулення“, перебралася в м. Сталіно (Донецьк). Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українські народні пісні. Шести років пішов до школи, а шістнадцяти вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.
Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. 1971 українські дисиденти вперше вирішили створити леґальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н.Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.
12.01.72 р. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них - есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".
28.08.85 р. за вигаданим приводом Стус у черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985-го. Похований на кладовищі с. Борисово.
19.11.89 р. перепохований разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві.
1993 творчість Василя Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка. 1994-1999 вийшла збірка творів Стуса у 6 томах, 9 книгах, підготована редакційною колеґією на чолі з М.Коцюбинською та сином поета Д.Стусом.
|
